Виборча кампанія в Чернігові ще раз продемонструвала сумну картину невпинних і, схоже, важко виліковних українських чвар. Саме чвар. Бо це коїться між начебто соратниками, однодумцями. Протистояння з ворогами — це зрозуміло, це називається боротьбою, війною — в гострій стадії. А от між своїми — це менш зрозуміло, і називається воно саме так — чвари.
…Тижнями виборчої кампанії по місту, серед іншої численної агітації і антиагітації, активно розносили і ось цей бюлетень, як зазначено в ньому — видання Громадського комітету люстрації. Правда, не сказано, якого саме, адже в місті й області ще торік, на хвилі так званої «люстрації», у спотвореному її варіанті, засвітилися одразу кілька таких організацій, кожна з яких, звісно ж, претендувала на свою найбільшу справжність та істинність.
Ну та нічого, визнаймо, що і видавець цього бюлетеня, тобто цей комітет, теж патріотичний, державницький, займається очищенням і оновленням влади, утворений людьми Майдану, Єврореволюції, чи, як ще її називають, Революції Гідності. А тепер подивимося, що ж пише цей комітет, цей бюлетень про людей — також Майдану. Революції Гідності.
У розпал виборчої кампанії з’являється велика, майже на сторінку, стаття про кандидата в депутати по округу від Всеукраїнського об’єднання «Свобода», безперечно, одної з головних, рушійних партій останнього Майдану. У статті — нічого доброго про цього кандидата, котрий не так давно вже був депутатом парламенту і очолював обласну організацію «Свободи». Натомість щедро розписано недавніх соратників кандидата, котрих він висував на керівні посади в обласній організації «Свободи».
Є така відома мудрість: скажи, хто твої друзі, соратники, і я скажу, хто ти. Так от коли прочитати про цих нерядових донедавна свободівців області, чітко напрошується висновок, що це за кандидат, їхній покровитель.
Те, як написано про цих людей (нагадаймо, партійців одної з головних партій Майдану), варто процитувати. Отже… «Політичний пройдисвіт». «Всюди його гнали за непомірні амбіції і малі здібності». «Почалася підкилимна гризня». «Відзначився хіба що побиттям членів партії». «У нього виникають перші проблеми з алкоголем». «Встиг відзначитися в найгучнішому корупційному скандалі, що стався після Майдану на Чернігівщині». «Службовий автомобіль, за кермом якого був нетверезий заступник голови обласної державної адміністрації, скоїв ДТП». «Прославився продажністю на всі боки та захистом колишніх регіоналів».
Яка колоритна картина! Цього мало? У наступному номері бюлетеня її доповнює стаття про кандидата ще від одної партії Майдану. Тут усе розуміло уже в перших словах заголовка — «Політичний заробітчанин…». Якщо цього мало, в тексті йдеться про те, що під час Єврореволюції режим регіоналів, через підконтрольну йому Службу безпеки, засилав членів цієї партії на Майдан як провокаторів. Сам же цей кандидат, для якого «все одно, що подумають люди, головне — кар’єра і гроші», балотується ось для чого (цитата): «За свою підтримку пропрезидентського кандидата він, за даними кількох джерел, отримав близько 400 тисяч гривень».
Словом, люстрація люстраційного комітету — в усій красі: зупинимо негідників, які рвуться до влади, в тому числі до парламенту, негідників також і з демократичних партій, партій Майдану.
Повірмо кожному написаному там слову! Тільки от біда: точно таке ж персонажі публікацій можуть сказати й написати про авторів цих публікацій, люстраторів. І відповідь не забарилася. Вона — в повідомленні прес-служби Всеукраїнського об’єднання «Свобода», де зазначено, що містом був поширений великим накладом бюлетень із «чорнухою» на кандидата від партії. І далі в заяві: «Відповідав за випуск матеріалу проти свободівця екс-очільник міського осередку «Свободи», якого було виключено з організації за порушення дисциплінарного статуту та завдання іміджевих втрат організації». Тобто «сам такий»: був у цій же партії, і не рядовим, скомпрометував партію, а тепер «люструє».
Усе це просто сумно. І кінця-краю цьому не видно вже третій десяток років. І чи не в цьому основна причина наших бід?
До слова: фігуранти отих публікацій бюлетеня зайняли на виборах почесні 4 і 6 місця серед майже сотні кандидатів.
«Але до чого тут наші чвари і Достоєвський?» — резонно запитає читач. Що ж, продовжимо тему.
Геній російської і світової літератури, не стільки росіянин, як білорус і трохи українець Федір Михайлович Достоєвський, як і всі класики, вічний і вічно актуальний. Зізнаюсь, я відкрив його не дуже рано. Звісно, щось проходили «по діагоналі» в школі й університеті. З чотирьох великих (у сенсі — величних) романів письменника акцент чомусь робився на романі «Преступление и наказание». Може, через те що він порівняно простий ідейно (застереження: ця і всі подальші оцінки — суб’єктивні, тобто авторські), що психологія «надлюдини» якось дивовижно уживалася в тодішній радянській ідеології з ідеєю «рівності і братерства». Вершина російської класики — роман «Братья Карамазовы» чомусь так не поціновувався, може, через потужний релігійно-філософський струмінь. Десь збоку залишався і третій роман цього декалогу — «Идиот», з його пошуком «прекрасної людини», Христа на землі, бо й нащо шукати, коли у нас формувалася чи вже й була сформована нова радянська людина. Що вже казати про роман «Бесы», який негласно вважався антирадянським і якщо й друкувався, то «зціпивши зуби», переважно в зібраннях творів. Адже саме в цьому романі найбільш пророче звучить знамените застереження Достоєвського, в що може вилитися на практиці втілення комуністичних ідей, саме тут озвучена цифра можливих жертв народу, для щастя вцілілої його частини — 100 мільйонів життів, цифра, не така й далека від реалій наступних десятиліть.
У досить зрілому віці я прочитав ці великі книги, деякі сторінки просто одним подихом, вражений самим стилем, психологізмом письменника.
Ще до цього читав ранні повісті про знедолених: «Бедные люди», «Белые ночи», «Неточка Незванова», яких вимагала університетська програма. Але ж і це далеко не весь Достоєвський, навіть якщо говорити про художню прозу, бо деяку публіцистику його в радянські часи взагалі не друкували. Ще ж є романи «Униженные и оскорблённые», «Игрок», «Подросток», є «Записки из мёртвого дома». А недавно я прочитав досі не читану малу прозу письменника — повісті й оповідання, котрі радше теж є малими повістями. І ось уже на перших сторінках блискучої повісті «Село Степанчиково и его обитатели» читаю таке:
«Представьте же себе человечка, самого ничтожного, самого малодушного, выкидыша из общества, никому не нужного, совершенно бесполезного, совершенно гаденького, но необъятно самолюбивого и вдобавок не одаренного решительно ничем, чем мог бы хоть сколько-нибудь оправдать свое болезненно раздраженное самолюбие. Предупреждаю заранее: Фома Фомич есть олицетворение самолюбия самого безграничного, но вместе с тем самолюбия особенного, именно: случающегося при самом полном ничтожестве, и, как обыкновенно бывает в таком случае, самолюбия оскорбленного, подавленного тяжкими прежними неудачами, загноившегося давно-давно и с тех пор выдавливающего из себя зависть и яд при каждой встрече, при каждой чужой удаче. Нечего и говорить, что все это приправлено самою безобразною обидчивостью, самою сумасшедшею мнительностью. Может быть, спросят: откуда берется такое самолюбие? Как зарождается оно, при таком полном ничтожестве, в таких жалких людях, которые, уже по социальному положению своему, обязаны знать свое место? Как отвечать на этот вопрос?»
Геніально актуальне. І абсолютно дотичне до нашої української дійсності. Коли бачиш, як переповнене наше суспільство персонажами, в яких амбіції явно несумірні ні зі здібностями, ні із працьовитістю, що є трагедією країни. Коли бачиш усі оці понад 200 партій з їхніми чварами і політичною розпорошеністю, весь оцей «громадський сектор», оці численні «люстраційні комітети», «штаби», весь оцей фарс з «віче», «пікетами»,, весь оцей паноптикум довкола так званої «громадської ради» при обласній держадміністрації, що сама собі не дасть ради, і нарешті недавній всеукраїнський фарс чернігівських виборів, то розумієш: ми ще так далекі від справжнього громадянського суспільства.
Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»
